До Волинського національного університету імені Лесі Українки завітала олімпійська чемпіонка Анастасія Рибачок і чемпіон світу Андрій Рибачок. Вони поділилися враженнями від цьогорічної Олімпіади та розповіли про свій спортивний шлях, яку роль у ньому відіграв Волинський національний університет імені Лесі Українки та дали декілька порад для студентів. Про це й інше читайте у нашому інтерв’ю.
– Як ви потрапили у Волинський національний університет імені Лесі Українки?
Анастасія: «Почнемо з того, що я закінчувала чотири курси в Херсонському національному університеті. Розповім одну єдину різницю між цими двома ЗВО. У моєму університеті дуже складно сприймали мій вид спорту. Коли я там навчалась і готувалася до міжнародних стартів, виникали трошки проблеми з допомогою в навчальному процесі спортсменам. У цьому університеті, коли мене запрошували вступити на магістратуру, мені одразу дали зрозуміти, що тут дуже велика підтримка спортсменів, тут їм дуже допомагають і в мене вже не буде взагалі ніяких проблем у співвідношенні навчання та спорту, що я зможу, незважаючи ні на що, готуватися до Олімпіади. Мене дуже здивувало, що дійсно є люди, які входять у становище. Чоловік мене запросив і познайомив із ректором. Він мене затвердив, так і вступила».
Андрій: «Я взагалі сам із Ковельського району. Тут навчався з першого по п’ятий курси. Так вийшло, що почалася війна й у дружини після Олімпіади було тільки чотири курси, не було магістратури, потрібно було закінчувати навчання, щоб мати повну вищу освіту. Я запропонував ознайомитися з нашим університетом, оглянути і спробувати вступити сюди. Так, як і каже Анастасія: дуже приємно, що тут допомагають поєднувати навчання та спорт. Спорт забирає дуже багато часу, нервів. Приємно, що викладачі входять у становище. Ти можеш займатися навчанням у вільний час, здавати тести онлайн і так далі. Нам це сподобалося. Анастасія дуже задоволена. Уже має вищу освіту, є плани на наступний рік вступати до аспірантури».
Анастасія: «Якщо подивитися на Волинську область, я тут живу тільки два роки, скажу, що тут дуже велика підтримка спорту. Мій чоловік із першого курсу навчався тут і поєднував збори, змагання. Дуже приємно, що тут атмосфера спортивного життя. Я сподіваюся, що мені випаде нагода познайомитися зі студентами, побачити, що взагалі тут за студенти, наскільки вони цікавляться спортом».
– Як ви почали займатися саме вашим видом спорту?
Анастасія: «Ми живемо за сто метрів від річки, від спортивної бази в Херсоні. Мене привів молодший брат. Якось тренер мене помітив, побачив і почалося. Спочатку приходиш як дитина влітку покататися з друзями, поплавати, побіситися, а потім це все якось перейшло в таке серйозніше змагальне русло. І так я ввійшла в спортивне життя. Це вже більше була не як кар’єра, де можна заробити грошей, а як режим. Уже без тренувань і зборів дуже тяжко».
Андрій: «Я із села Ольховець Ковельського району, там є озеро і в нас відкрили секцію, привезли човни. Щось нове, цікаве. Спочатку я бігав футбол грати, а потім спробував, мені сподобалося, почав тренуватися, і так далі воно закрутилось у вже професійну діяльність».
– Що було найскладнішим у вашій кар’єрі?
Анастасія: «Моїм критичним моментом стала війна, плюс операція на плечі. Саме в цей момент я запропонувала чоловікові створити сім’ю, народити дитину. І якось, коли вагітна, в декреті, з дитиною сидиш, то трошки момент цей проходить, що ти вже нічого не хочеш у спорті. Ти починаєш сумувати за ним. Уже через пів року я хотіла на воду, тому й повернулася. Я не знаю, якщо чесно, це наше життя, ми майже завжди в спорті, нам дуже тяжко від цього відійти. Мені здається єдиним, що може нас від цього від’єднати, це просто навчати дітей, передавати свій досвід, бути тренером, по-іншому це вже не може бути».
Андрій: «У нас такий вид спорту, що дуже багато серйозних змагань. Наприклад, ми кожен рік виступаємо на чемпіонаті світу, чемпіонаті Європи, Олімпійських іграх, відбір на Олімпійські ігри. Я чемпіон світу і призер світу, також хотів потрапити на Олімпіаду, але мені не вдавалося. Це психологічно тяжко, що твоя ціль, ти до неї йдеш, але трішки не виходить. Не дивлячись на це все, щоб геть таких критичних моментів, то не було. Я завжди відпочину, потім повертаюся, розумію, що в мене це виходить, я це люблю. Це хобі переросло в роботу».
– Як ви підтримуєте один одного під час змагань?
Анастасія: «Ми все обговорюємо, один одному довіряємо в цьому процесі, ми обоє вже досвідчені спортсмени, більше десяти років у цьому спорті. Якщо виникають якісь складні моменти, ми радимось, підтримуємо один одного морально. Але коли я вийшла з декрету, чоловік трохи виконував роль тренера, бо я була без тренера. Я вам скажу, що це дуже тяжко. Ми після першого тренування мало не розвелися, бо поєднувати дуже складно, є розбіжності в техніці, підготовці, починаються сварки. Але якщо брати просто як два спортсмени, дві особистості, то, якщо чесно, ця медаль – це половина, отак-от перерізати, це буде його. Бо ми разом зробили дуже багато роботи для того, щоб я її здобула».
– Анастасіє, як виглядав Ваш типовий день підготовки до Олімпіади?
– У нас кожен день однаковий: два тренування по півтори–дві години. Зранку ми йдемо на тренування на воду, після води, звичайно, фізична підготовка: зал, розтяжки, прес. Потім відпочиваємо, на вечірні тренування так само. У нас, я Вам скажу, взагалі нічим не відрізняється підготовка перед Олімпіадою від звичайних змагань Кубка України чи чемпіонату світу. Просто коли готуєшся до Олімпіади, на твої плечі падає багато відповідальності, дуже тяжко морально. Чим ближче до Олімпіади, тим тяжче, уже починається істерика, бо дуже багато на тобі відповідальності висить, це дуже тяжко витримати, дуже. Ми виходимо з тренування, нам тяжко дихати фізично від навантажень, а тут ще на тебе починають кричати, що ти не готуєшся. Просто не витримуєш і починається істерика. Я не часто, але дуже багато плакала перед Олімпіадою і на ній теж. Скаржилася чоловікові, що нічого не виходить, всі на тебе давлять. Ти повинна, ти маєш, ти маєш довести, що недарма взяла медаль у Токіо в двадцятому році… Це все на тебе давить, дуже тяжко.
– Чи є якісь спогади, пов’язані з Олімпійськими іграми, Парижем, олімпійським селищем?
Анастасія: «У Токіо, коли ми були на Олімпіаді, був Covid-19, там все було загороджено, жодної душі не було. Нам не можна було виходити в місто гуляти, бо всі боялись один одного заразити. Кожен день здавали тести, ходили в масках.
Тут було взагалі не так. Covid не пропав, тобто люди все одно хворіли, але замість того, щоб якось забезпечити безпеку для спортсменів, вони зробили так, щоб чужі люди могли заходити до олімпійського містечка. Вони зробили так, щоб можна було погуляти по містечку, провести якусь екскурсію і поїхати. Виходить так, що більшість людей похворіли, отруїлися, бо їжа лежала цілодобово. Хороша сторона була в тому, що в селищі можна було прийти і поїсти навіть о третій ночі, але саме через це їжа зберігалася в дуже поганих умовах. Ми взагалі там майже нічого не їли. Половина спортсменів познімалися з Олімпіади. Наш плавець, який був на Олімпіаді в Токіо, теж знявся, бо захворів і лежав із температурою. Ми максимально себе оберігали від цього всього, щоб просто не захворіти і мати можливість виступити. Із хороших моментів – Ейфелева вежа, більше нічого. У Парижі максимально зекономили на селищі й узагалі на всьому».
– Який ваш найяскравіший момент зі студентських років?
Анастасія: «Якщо чесно, його немає. Я вступила на перший курс на бюджет як спортсменка, дуже добре вчилася, відвідувала пари, а потім зрозуміла, що більше заробляю зі спорту ніж зі стипендії. І так вийшло, що просто, врешті решт, я вирішила, що точно піду в спорт. Університет у Херсоні допомагав, але бували такі моменти, що я сиджу на зборах у Львові, а потрібно їхати в Херсон здавати залік, а я готуюся до сезону, де мені треба в Європу, вигравати, а я через всю країну їхала здавати заліки. Мій вид спорту не так приймали, як інші. Я приїжджала в університет, казала з якого виду спорту, всі дивились на мене і думали, а що це взагалі таке. У ВНУ імені Лесі Українки прекрасні викладачі, тут прийняли мене як рідну, хоча я не виступаю за цю область і взагалі не звідси».
Андрій: «Я ходив на пари, писав конспекти, здавав дипломну. Було страшно, але все класно пройшло».
– Яку пораду дали б студентам?
Андрій: «Потрібно просто працювати, навчатися, мати ціль у житті. Коли маєш ціль, то починаєш над цим задумуватись, працювати, щось робити для її здійснення. Для того, щоб ця ціль збулася, потрібно просто кожен день щось потрошки робити в тому напрямі, але щодня».
Анастасія: «Моя порада, щоб студенти йшли на ту спеціальність, до якої в них лежить душа, а не ту, до якої змушують. Потрібно обирати роботу та професію до душі, щоб і навчання було в кайф, і робота потім теж. Щоб коли йдеш із університету, аж хотілося плакати від суму про його закінчення. Тільки для душі. Не потрібно через себе переступати, до хорошого це точно не призведе. От як я, мене батько змушував вступати в медичний університет, а мені просто хотілося, щоб спорт був у моєму житті. Я ще ні разу не пожалкувала».
Розмовляла Олена Ємець
Фото Олега Бурлаки
