Головна / Публікації / «Зараз моя боротьба відбувається без автоматів – це освіта, яку я отримую», - Олексій Кушнєр

«Зараз моя боротьба відбувається без автоматів – це освіта, яку я отримую», - Олексій Кушнєр

Олексій Кушнєр – учасник Революції Гідності та бойових дій на сході України у складі добровольчого батальйону «Азов». Після повернення до Луцька чоловік поступово зумів адаптуватися до мирного життя: знайшов роботу, навчається у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки.

14-го березня – особливий день для Олексія і його бойових товаришів. Ця дата в Україні – День добровольця. Напередодні свята  домовляємось про інтерв’ю. Зустрічаємось з моїм співрозмовником у парку.  На вулиці – сутінки. Хтось повертається додому з роботи, дехто – смакує на свіжому повітрі луцьку каву.

Наша розмова відбувається продуктивно і, водночас, оперативно. З притаманною для військових манерою мій співрозмовник відповідає лаконічно, але «в тему». Більшість питань стосуються Олексія, але він часто згадує про своїх бойових побратимів.


Олексію, в державі чимало свят, що присвячені людям, які брали участь в Майдані та на війні. Очевидно, що причетні до цього люди диференціюють ці дійства. 14-го березня в Україні відзначатимуть День добровольця.  Чим для тебе особливе саме це свято?

-          Будь-яке свято, яке пов’язане з подіями Майдану чи війни – це пам'ять про моїх побратимів. Мені пощастило повернутися, але я завжди стараюся згадувати тих, кого з нами вже немає. Я не знаю, чи вирізняти якось це свято, тому що для мене немає різниці: була людина добровольцем, мобілізованою чи служила за контрактом. Ми всі боронили свою землю. Частина з цих людей свідомо пішла в підрозділи, які були добровольчими. Багато з нас просто не мали часу і бажання чекати повідомлення від держави, її структур. Ми змобілізувалися, пішли на фронт і робили те, що повинні були робити як громадяни своєї держави.


У військовиків є чимало традицій відзначення певних дат. Чи є у тебе особливий спосіб відзначення Дня добровольця? Можливо,  стараєшся побачитися з бойовими  побратимами чи провести час у винятковому місці?

-          Це свято відзначають не так давно, щоб встигла сформуватися якась стала традиція, все виходить ситуативно. Буває, що в цей день зустрічаюся з побратимами, їжджу у Гаразджу. Насправді, рідко беремо участь в офіційних заходах, які організовує влада. Це день відзначення тих людей, які змогли показати, що вони чогось варті. Такі люди довели, що внутрішнє бажання допомогти країні у скрутний момент є дуже важливим.




Коли я потраплю на війну –  було питанням часу, але в мене не вистачило нервів чекати


Спілкувалися нещодавно щодо цієї теми з військовим капеланом отцем Михайлом Бучаком. Він сказав таку фразу щодо власного шляху на війні: «Це був внутрішній поклик бути з тими, хто взяв в руки зброю, щоб захистити державу». Згадай, будь ласка, про свою мотивацію. Чому ти вирішив приєднатися до добровольчого руху?

-          Тут є кілька моментів. Перший – моя війна розпочалася ще з Майдану. Після 20-го лютого я поховав кількох друзів, людей з якими я стояв поруч, ділив бутерброд. У нас були спільні розповіді про майбутнє, про те, як ми будемо жити, коли Майдан закінчиться. Коли розпочиналася війна, не було питання чи я на неї піду. Було питання куди я піду, яким чином потраплю у зону бойових дій. Бажання у воєнкомату мене призвати я не побачив. Хоча я служив строкову службу, тому мав бути мобілізованим. Коли я потраплю на війну –  було питанням часу, але в мене не вистачило нервів чекати. Мені вдалося знайти вихід на добровольчий підрозділ і я пішов туди з друзями.


Чи можна вважати, що добровольчий рух став логічним продовженням Революції Гідності, адже на Майдан люди теж виходили добровільно? Зрештою, дещо схожі й ідеали та принципи.

-          Майдан – це стихійне явище, а добровольчий рух – це більш стала річ із чіткою ієрархією. Це можна порівняти із сотнями Майдану. Сотні – це більш мілітаризовані структури, які виконували функцію оброни. Можливо, в якомусь сенсі ці сотні стали праобразом добровольчих батальйонів, але не сам Майдан як загальне явище. Частина з цих людей пішла у добровольчі підрозділи, а частина – стала волонтерами.


Згадай той момент, коли ти опинився у добровольчому батальйоні «Азов». Добробатів було немало, але ти потрапив саме в цей славетний бойовий підрозділ. Чи вплинуло на це рішення те, що в "Азові" воювало чимало волинян?

-          Так, в «Азові» було багато волинян, але ми не були там в більшості. Це підрозділ, який більше сформувався з представників центру, півдня та сходу України. Ми, як волиняки (нас там  так називали), сформували свій підрозділ в «Азові» і трималися купи. Однак волиняни не були там в чисельній більшості. Це точно.


В серпні 2014-го року героїчно загинув Андрій Снітко, член добровольчого батальйону «Азов», який був студентом нашого університету. Чи доводилося тобі бути знайомим з Андрієм?

-          Так, ми були знайомі, декілька разів зустрічалися, але ми не товаришували. В бойових діях разом участі не брали, але перетиналися на базі, на полігоні. Воювали в різних підрозділах.

 

 

 

Нам здавалося, що ми незабаром повернемося додому в статусі переможців, але не так сталося, як гадалося


Є велика проблема для людей, які повертаються з війни – адаптація до мирного життя, соціалізація. Згадай власний досвід, чи важко було повертатися додому і знайти своє місце на мирній Волині?

-          Це проблема комплексна. До подій в Іловайську ми вірили, що війна дуже швидко закінчиться, адже щодня звільняли нові міста. Нам здавалося, що ми незабаром повернемося додому в статусі переможців, але не так сталося, як гадалося. Після повернення додому в мене деякий час не було розуміння суспільства і того, що відбувалося тут, на Волині. Я повернувся з  війни і побачив, що життя далі триває. Мені здавалося, що тут немає ніякого розуміння того, що відбувається там. Було бажання кричати: «Люди, там іде війна». Мені було потрібно декілька місяців, щоб зрозуміти, що життя іде далі. З цим допомогли рідні, я пішов на роботу, вступив в університет. Я стараюся розвиватися, не цураюся ні навчання, ні роботи. В соціальних мережах може виглядати, що моє життя безхмарне і позитивне, але це мені багато чого коштує.

 

Наскільки важливо, зокрема для молоді, для людей, які до початку війни навчалися, і через події в країні перервали своє навчання, повернутися до мирного життя і знайти себе? Зокрема, в контексті вищої освіти і університету, як елементу соціалізації. 

-          На війні і після війни  відбувається величезна переоцінка, що було до цього. Я знаю, що багато людей, які навчалися на тій чи іншій спеціальності не хочуть туди повертатися. Після війни, після повернення додому є одне важливе правило – я не хочу робити те, що є для мене тягарем, що не приносить мені задоволення. Так, можливо, на цій посаді я отримаю менше грошей, але я не буду тягнути ярмо «мені не подобається ця робота, я знайду собі іншу,  другу, третю, десяту». Це стосується і навчання. Загалом, навчання дуже потрібне, особливо державні програми безкоштовного навчання, але тут треба так само розуміти всі нюанси. Часто те, що дається безкоштовно - не цінується. Вища освіта – це можливість розвитку, шанс отримувати кращу зарплату, займати вищі посади. Ми зробили Майдан,  але коли почали міняти тих людей, які були постійно біля «кормушки», зрозуміли, що немає на кого їх міняти. Важливий момент чому для мене і моїх друзів потрібне навчання – таких людей треба замінювати на тих, хто знає, що таке війна, що таке втрати. Міняти потрібно на тих, хто не буде красти. Величезна ціна і дуже велика кількість крові була пролита, щоб такого більше не було. Так, в нас є величезне бажання змінювати країну, але рівень компетенції низький. Тому коли нам дають можливість у вигляді державних програм, або ж схожих волонтерських, зрештою, коли дають можливість навчатися – це потрібно робити. Це можливість розвитку, зокрема, і шанс заробляти більше, а можливість заробляти більше – це значить підтримувати свою родину, виховувати дітей, подорожувати і багато іншого.


В Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки ти навчаєшся на правознавстві. Чому вирішив обрати саме цю спеціальність? Цікавився раніше, чи була якась інша причина?

-          Після мого повернення був один період, коли я дуже активно займався волонтерством. Спочатку це було щось на кшталт зібрати речі, продукти,  і передати на схід. Потім я зрозумів, що є величезна прірва в юридичній площині.  Люди повертаються з війни і дуже часто через власне незнання, або небажання когось допомогти зі сторони, страждають через різні юридичні моменти. Якраз мінімальна підтримка, хоча б на рівні пояснення простих норм є дуже важливою. Мої друзі в тому ж Києві громадська організація «Юридична сотня», почали мені давати завдання, які вони не могли вирішувати дистанційно.  Перший час – все непогано складалося, але далі складних питань почало виникати більше, ніж елементарних, і я зрозумів, що моїх знань і мого бажання недостатньо. Якраз в цей момент з’явилася можливість вступити на навчання. Я нею скористався і вступив в університет. Тоді мені виповнилося 29 років,  а зараз 33. В цьому році я закінчую четвертий курс, а в наступному – вже отримаю диплом.




Молодь в Україні ніколи не була поганою


Буває, що студенти вступають  у виш з одними очікуваннями, а під час навчання щось змінюється, наступає апатія чи розчарування. Чи відчуваєш ти  реальну користь від навчання?  Чи не розчарований вибором спеціальності та університету?

-          Не розчарований.  Для того, щоб допомогти собі, рідним, чи навіть людині, яку, до прикладу, принижують у маршрутці, я опираюсь на норми закону. Відтепер одна з фраз, якою я постійно користуюся: "Мені не потрібно так, як я хочу, мені потрібно, щоб ви виконували закон". Так само при будь-яких суперечках я не ставлю зараз своє бачення вище, ніж про це пише закон. Я завжди опираюся на норми закону і мені так набагато легше.


Дуже багато людей в наш час говорять про національно-патріотичне виховання, про нього говорять на різному рівні: заклади дошкільної освіти, школи, громадські організації. А от яка ситуація в контексті закладів вищої освіти? Чи може університет стати центром національно-патріотичного виховання?

-          Я вважаю,що національно-патріотичне виховання ніколи не зайве. Якщо є ресурсна база в університеті – цим варто займатися. Якщо держава теж хоче якусь лепту внести – будь ласка. Але, головне, щоб це не зводилося лише до ситуації:  «Давайте вдягнемо вишиванки і заспіваємо гімн». Це не про патріотичне виховання. Якщо говорити про університет – це завжди величезна матеріальна і кадрова база. До того ж, виш може дати приміщення, людей, години для проведення заходів. Ми не говоримо про банальні зустрічі з ветеранами, тому що ветерани такі самі люди, просто з певним життєвим досвідом. Є потреба у консультаціях щодо надання першої долікарської допомоги, інформації як себе поводити  в надзвичайних ситуаціях. Теж саме стосується туризму, адже орієнтування у просторі – це безцінна тема. База в університетів для цього є. Головне – якість, щоб це не було просто для галочки.


Дуже часто доводиться думку від людей старшого покоління, або ж так званих «диванних» експертів, буцімто молодь у нас не така, те вона не вміє, того чи іншого – робити не хоче. З іншого боку – ми пам’ятаємо Революцію Гідності, говоримо в контексті війни, де чимала заслуга саме молодих людей і студентів зокремаа. Можливо, з огляду на ці фактори, не така молодь у нас і погана?

-          Молодь завжди в опозиції до старших. Це базові речі із курсу «Соціологія».  Молодь в Україні ніколи не була поганою, просто молодь реагує на все ситуативно. Є проблема і є можливість її вирішити – завжди знайдуться люди, які це зроблять. В нас ніколи не настане повний крах всього, тому що завжди знайдуться люди, яким не однаково. Вони не будуть чекати,  коли їм дозволять щось зробити. Є один важливий момент – в молодих людей набагато більше вільного часу, аніж в старших.  Багато старших людей думають, що вони вже прожили життя  і нічого не змінять. А ми щодня думаємо про те, що хочемо жити у кращій країні, кращому місті. Це має бути країна не з іншою назвою, це має бути Україна, але набагато краща. Молодь думає про свою майбутню сім’ю, про те, як жити краще. Багато моїх друзів, знайомих, починаючи з Майдану, війни і після повернення додому чули фразу: «Ми вас туди не посилали», або ж: «Йдіть на роботу».   Однак наша боротьба не завершилася. Зараз моя боротьба без автоматів – це освіта, яку я отримую, і за допомогою якої теж можна  дуже багато зробити. Ми поборемось, бо нам жити в цій країні. Тут жити і людям, які багато чим незадоволені і  думають, що нічого не можна змінити. За таких людей ми теж поборемось. Не знаю чи вони цього гідні, але нам байдуже, бо ми пливемо в одному човні.

    

Розмовляв Андрій Мошкун

Фото – Андрій Петрушко