Головна / Публікації / «Мовна присутність кожного етносу у минулому – це справа честі та гідності» – діалектолог Віктор Мойсієнко

«Мовна присутність кожного етносу у минулому – це справа честі та гідності» – діалектолог Віктор Мойсієнко

У п’ятницю, 28 вересня, на факультеті філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки знаний діалектолог, історик мови, професор Житомирського державного університету імені І. Франка Віктор Мойсієнко прочитав прилюдну лекцію «Лавришівське Євангеліє XIII–XIV ст. : пам’ятка литовсько-руська, білоруська чи українська?».
Послухати науковця прийшли студенти, колеги з факультету філології та журналістики й факультету історії, політології та державної безпеки, просто лучани, небайдужі до культурної та мовної спадщини української нації.

Представила гостя професор, завідувач кафедри історії та культури української мови Світлана Богдан, наголосивши при цьому на важливості наукових пошуків Віктора Михайловича: «Пошук нашого коріння в історії, історії нашої мови, дає нам відповідь на запитання, яке поставив ще Іван Франко. І ствердно сьогодні можна сказати, що ми таки, товариство, не вчорашні. Ми знаємо, що у дерева, якщо порівняти дерево з мовою, то важливо все, і крона, і гілля, і стовбур, але чим глибше коріння дерева тим воно міцніше. Кожна нація, етнос прагне мати глибинне мовне коріння. Тому, що лише народи, явлені у слові, можуть достойно жити на землі».
«Хочу аби ви сьогодні знайшли, а не загубили!» – саме так розпочав своє спілкування зі студентством та колегами Віктор Мойсієнко, а продовжив преамбулою про значення писемних пам’яток до яких належить і Лавришівське Євангеліє: «Насправді, мовна присутність кожного етносу у минулому – це справа честі та  гідності, знайти десь риси себе, свого духу, якомога глибше. Якщо таких оригінальних пам’яток нема, то маємо масу свідчень, що деякі представники певних етносів намагалися штучно створити такі пам’ятки, відомі у світі фальсифікати, які жили кілька століть, на основі яких захищалися дисертаційні роботи, писалися магістерські та дипломні. А потім виявлялося, що це фальшивка. На щастя в українців збереглися, дякуючи росіянам, дуже багато оригінальних текстів, які й нині перебувають у російських книгосховищах. Тож, хто б що не писав, але якщо риса з писемної пам’ятки підтверджена рисою діалектною – це залізний і бетонний аргумент в історичній діалектології».

У назві самої лекції в кінці стоїть знак питання, й недарма – адже пам’ятка не локалізована. Офіційно місцем створення Євангелія є Лавришівський монастир, що знаходиться у Гродненській області (Республіка Білорусь). Однак і нині довкола цієї тези точиться дискусія між науковцями. Кращі російські славісти відносять пам’ятку до останньої чверті ХІІІ століття. Якщо керуватися їх думкою, то для створення цієї пам’ятки на території монастиря мав би діяти скрипторій. І такий справді був, але на території сучасної Волині, у князя Володимира Васильковича. То ж є вагомі підстави віднести цю пам’ятку до надбань української культури й не лише через ймовірне місце написання.
Мовні особливості даної пам’ятки досліджували – українець Іларіон Свєнціцький, який стверджував, що це Євангеліє належить до білоруської мовної спадщини (півночнобілоруська пам’ятка) та польська вчена. На відміну від свого попередника, вона віднесла Євангеліє до пам’яток української мовної спадщини. Чим же особливий текст Лавришівського Євангелія, що погляди науковців розійшлися? Відповідь на це питання й шукав Віктор Михайлович разом із палеографом Людмилою Гнатенко працюючи з оригіналом пам’ятки у Кракові. І дійсно йому вдалося віднайти залізобетонні особливості українського тексту на сторінках Євангелія, адже писарі зобразили живу тогочасну українську вимову. А їх було троє, як стверджує науковець. Єдиною проблемою є визначення часових рамок створення Лавришівського Євангелія. «1/3 частина пам’ятки написана однією рукою, а далі на одній сторінці чергується три або два почерки, особливо після 124 сторінки. Можливо автори працювали за системою вчитель–учень. Інший варіант поспішали й допускали багато описок або помилок, тому потрапило багато особливостей, притаманних українській мові. У комплексі, беручи до уваги ХІV століття, не виявлено такої кількості україномовних особливостей, як у Лавришівському Євангеліє», – підсумував лектор.

Розповів Віктор Михайлович і про своє знайомство з цією унікальною пам’яткою – Лавришівським Євангелієм, відповідаючи на питання колег та студентів. Можливістю працювати у цьому проекті він завдячує Василю Німчуку, який запросив долучитися до ініціативи київського видавництва «Горобець», що має на меті разом із науковцями видати найзнаковіші писемні пам’ятки, які для нашої культури й історії мають неоціненне значення. З оригіналом пам’ятки лектор працював у Кракові, де воно зараз знаходиться у Музеї князів Чарторийських. Загальна кількість сторінок 368. Виконаний на пергаменті, текст і нині добре читабельний. Єдине – невдалими є зшивка та палітурка, виконані у ХVІІІ столітті. Як пояснює науковець, імовірно, що сторінки Євангелія збиралися поступово й одразу підшивалися. Однак втрат нема. Частина Лавришівського Євангелія незавершена: лишилося місце для євангеліста Марка та мініатюр, яких планувалося аж 40, натомість виконано 18. Ілюстрації не всі кольорові. Хоча за задумом це Євангеліє мало нагадувати сучасні комікси з мініатюрами до євангелістських притч.

 

Поінформував Віктор Мойсієнко і про заплановану у листопаді презентацію Лавришівського Євангелія, яка відбудеться у Соборі святої Софії – Премудрості Божої, згодом у Кракові та Гродно. Завершив зустріч Віктор Михайлович лаконічним й вагомим реченням: «Діалектні риси української мови, ніхто не знайде окрім українців, адже саме ми маємо розставити всі крапки на “і”!»

Відділ зв’язків із громадськістю

При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело