Головна / Публікації / «Герої не вмирають»: пам’ять у малюнках і літературних творах

«Герої не вмирають»: пам’ять у малюнках і літературних творах

У 2014/2015 навчальному році Центр культури і дозвілля Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки продовжує конкурс творчих робіт «Герої не вмирають», започаткований 28 лютого 2014 р. Саме нашому університету належить ініціатива заснувати такий літературно-мистецький проект (автор ідеї – кандидат мистецтвознавства, доцент Лариса Косаковська).
Цей конкурс уже отримав широкий резонанс у Волинській області й у всій Україні. Він виявив потужний потенціал у справі патріотичного виховання молоді, що надзвичайно актуально сьогодні. Тому на сайті нашого університету ми будемо розміщувати творчі роботи учасників та переможців конкурсу. Перші роботи, які пропонуємо Вашій увазі, є твори маленьких патріотів українців, що висловили свої найпалкіші почуття до України та її героїв.

Вл. інф.
 

Дегтяренко Христина, 11 років,
член літературної студії «Поетичні озерця».
Білоцерківський колегіум, 5-А клас.
м. Біла Церква, Київська обл.

Україна в стрічечках
Різнобарвна моя Україна!
Я стрічками прикрашу віночок,
Ось рожева, як стигла малина,
Як троянди в моєму садочку.
Фіолетова – поле лаванди,
Темно синя – вода в Чорнім морі,
І зелена, ще й кольору м’яти…
І блакитна – як води Дніпрові.
І смарагдова – колір смерічки,
І коричнева – мед-карамелька,
Ще є колосу стиглого стрічка,
Калинова – червоненька.
Веселкова моя Україна!
Твоя мова барвиста й багата!
Я тебе, моя мила, єдина,
Обіцяю завжди захищати!

 

 

Котовщик Ілона, 11 років, 6 клас,
член літературного клубу «Поетичні озерця»,
с. Сухоліси, Білоцерківський р-н, Київська обл.

Хай наш ворог плаче!

Летять козаки –
Шаблі наголо:
– Вперед, братове!
Доля в нас козача,
За рідний край,
За земленьку святу
Не гріх злягти...
Хай клятий ворог плаче!
Рубали ляхів –
Сипались чорти,
І турків гнали
За моря тим паче..
Пліч-о-пліч з побратимом –
Я і ти...
Один раз помирать,
Хай наший ворог плаче!
Солдат повзе
Назустріч раті зла
Хрести, як смерть,
На танках бовваніють.
Гранату він затиснув у руці,
Стискає так,
Що пальці аж німіють...
Шепоче, як молитву:
– Не пройдеш!
Не пропущу,
Тримайся, небораче!
Чека тихенько клацнула в руці...
Ми будем жить!
Хай клятий ворог плаче!
Стоїть народ.
Майдан як океан,
Навпроти беркути,
Мов темних сил армада...
– Свобода або смерть!
Прибій шумів.
– Іщезніть, кляті,
Геть, поганська влада!
Відстоїмо країну,
Вбережем!
Небесна сотня
З неба нас побачить...
Ми не відступим,
Не втечем, не звернем.
Ми – українці!
Ворог хай наш плаче!
Солдат з тризубом
Край боронить свій,
Не від «хрестів» –
Там триколор маячить...
Через століття
Каже дід-козак:
– Тримайся ,брате,
Тебе Вкраїна бачить...
Вітчизні слава –
Й смерть ворогам її,
Ми ж козаки –
І доля в нас козача!
Нагнали ляхів –
Кишнем москалів.
Вперед, козаче,
Хай клятий ворог плаче!..
Летять листи з АТО,
Мов птахи навесні,
Печаль у них –
Не тільки ворог плаче...
Як осінь ллє дощі сумні,
Як кача та, що на Тисині кряче:
– Юначе,милий,
Ти куди зібравсь!?
За обрії тобі,
Рідненький, не потрібно,
Не чуєш, що голосить, як зима,
Що побивається
Твоя матуся рідна?
Із неба погляда старий козак,
Солдат, отой що воював «з хрестами»...
Небесна сотня
Вишикувалась вряд,
Над срібними прозорими мостами...
І той юнак
Між ними прихиливсь,
Тихенько посміхається востаннє:
– Не плачте, мамо,
Знайте ці слова:
Всі кажуть, що герої не вмирають,
На небо йдуть,
Але не в небуття,
Зорею ніжною на землю повертають...
Тримайтесь, рідна нене,
Повернусь
З промінням літнім
Першим вас побачу..
Сльозини висушу
І сам дощем заплачу...
Тепер пробачте,
Час мені іти
До побратимів,
Їх он в небі бачу...
Ідемо у незвідані світи…
Вкраїні слава!
Хай наш ворог плаче!!!

 

 

 

Мельничук Костянтин, 16 років,
«Загальноосвітня  школа І–ІІ ступенів № 24-технологічний ліцей» м. Луцька

Війна в Україні моїми очима (Лист герою)

Героям слава, дорогий друже! Поспішаю відповісти на твоє запитання щодо ситуації в Україні: у нас війна…
Страшні часи настали на Вкраїні. І хоча я не чую ні пострілів, ні вибухів, але відчуваю біль Батьківщини, яка щодня ховає найкращих своїх синів. Дуже тяжко усвідомлювати, що десь там, за декілька сотень кілометрів, гинуть люди. І не прості люди, а герої, патріоти, які не побоялися, дотримуючись нашого гімну-закону, покласти свої душі і тіла за рідну землю.
Тяжко думати і про те, що сам не можу допомогти – ще малий. На схід ніхто не візьме, та ніхто й не відпустить. А зволікати чи сподіватись на якісь дії нашого бездарного та неоднозначного керівництва не можна – люди гинуть. Треба діяти самим. Час та історія показали, що мало яка влада в Україні робила щось хороше. Вперед ішов тільки народ. Ось і сьогодні важливий кожен боєць, чи то із заходу, чи то зі сходу. Україна ж бо єдина!  Коли утворилась дірка в одному боці човна, варто пам’ятати, що потонути він може весь. Невесело, коли на фоні усіх цих подій тебе змушують займатись відверто дурними і безглуздими справами, як, наприклад, вчити космічні теорії з предметів, які ніколи не знадобляться тобі у житті, або брати участь у заходах, які згодом перетворюються на фарс. Через це  виникає постійне відчуття, ніби робиш щось не те і перебуваєш не на своєму місці. А міг бодай допомагати військовим копати окопи… більше б було толку, може, це життя комусь врятувало б.
Дуже трагічно зараз, в час такої біди, зустрічати людей, які не усвідомлюють ситуації, що склалась. На жаль, чимало таких, які «під час чуми влаштовують бенкет».Та що там прості люди, коли й наші політики замість витрачати гроші на армію, на АТО, вклали мільярди у передвиборчу агітацію.
Нам залишається тільки вірити у кращу долю і молитися Богу за наш обітований світ і нашу довгоочікувану незалежність.
На цих словах закінчую свого листа і бажаю тобі та твоїй Батьківщині ніколи не знати такого лиха!

 

 

Гетманова Анна, 14 років, м. Олександрія, Кіровоградська обл.

Воїнам АТО
Дорогі мої! Мужні воїни! Ви лебедики, Богом обрані.
Ви журавлики одинокії та довічною пам’яттю сковані.
Ваші неньки за вами журяться, і пекуче сонечко жмуриться.
І до низу калинонька клониться, бо прощатись із вами не хочеться.
За Вкраїну борітесь, братики! Не цурайтесь її та не кидайте!
Та не бійтесь москаликів чортових, бо від Бога нікуди не дінешся.
Ой, борітесь за душі погублені, піднімайтесь з колін, мої милії!
Відцурайтесь від думки паскудної, та воюйте за любих та рідненьких.
На престолі сидить чорт із рогами, волоцюга з руками кривавими.
Та гребе все до купи, як погань та. Не жаліє дітей, старців праведних!
Де та мужність береться у парубка, що свою захищає Вкраїноньку?
Що себе не жаліє, з відвагою б’ється на смерть з ворожою силою.
Як вам важко, знедоленим голубам. Стогнуть лицарі, із світом прощаючись!
Ми за вас, наші воїни, молимось! Вами, серденьки, дуже пишаємось!
Дай вам Бог відстояти ці натиски! Дай вам Бог повернутись здоровими!
Та щоб рідні вам ще посміхалися, та щоб ви жили в тихій гармонії!
Той вогонь, що в серцях ваших змучених, хай не гасне, як наша Вкраїнонька.
Станьте, воїни, раттю безмежною! Та єднайтесь заради Єдиної!

 

 

Тріль Марія, 13 років
ЗОШ І–ІІ ст., с. Жовтневе, Володимир-Волинський район, Волинська обл.

 

Герої не вмирають
 

Україна…Скільки ніжності, тепла, світла в цьому короткому слові. А скільки лиха їй довелось перетерпіти? Хто тільки не намагався поставити на коліна нескорений народ? Та все витерпіла, встала, розцвіла буйним цвітом, звеселився в шумі й піні Дніпро-Славутич,полинула у світ українська пісня. Пророчі слова Кобзаря збулися. Українці нарешті здобули незалежність. Здається, чого ще треба.
  Проте, лихо не спало. «Старшому братові» це не сподобалось. Замість того, щоб обняти «найменшого брата», розпростер зловісні хижі крила на Схід. Загриміла війна. Якою б вона не була – це найбільше зло на землі. Хочеться крикнути на весь світ: «Чому люди, яких ми так довго вважали братами, вбивають наших рідних? Чому моя сестра плаче вночі в подушку? На війні вбито її нареченого, нашого односельчанина Петра Сусваля. Він нікому не зробив нічого поганого. Петро орав землю, сіяв хліб, мріяв створити сім’ю, любив життя, але віддав його за Вітчизну у цьому проклятому котлі. Мабуть, вважав, що воля України дорожча за власне життя. Хіба це гріх?!»У нього залишилися батьки-інваліди, які не хочуть змиритися зі смертю наймолодшого сина. І таких як він сотні. Нещодавно знову зустрічали зі свічками тіло загиблого в Краматорську героя з сусіднього села, єдиного сина в батьків, Михайла Ілляшука. І якби ж це був кінець.
Кожного дня все нові і нові жертви. У нашому тільки районі вже біля двох десятків. Стогне земля, зрошена кров’ю юних захисників, сотню разів переорана мінами і гранатами, гірко плачуть матері, діти, вдови, наречені.
 Коли буваю у Володимирі-Волинському, не можу пройти повз стіну, на якій із портретів дивляться молоді усміхнені, але мужні обличчя героїв, їхній погляд наказує нам: «Любіть і оберігайте свій край, ми за нього віддали найдорожче, що в нас було, – життя!» Низько схиляю голову перед ними. Вони ніколи не обіймуть коханих, не візьмуть на руки дитя, не змайструють для них човна чи літака, не скажуть: «Мамо, все буде добре».
Юні герої назавжди залишаться в нашій пам’яті такими щирими, відкритими і гордими. Герої не вмирають, а стають ангелами. Вони і надалі захищатимуть наш спокій із небес.
Я горда, що є такі хлопці, і впевнена: наша країна переможе, розцвіте знову буйним цвітом спустошена ворогами земля, бо нині всі українці об’єдналися, та буде так, як сказав Тарас Шевченко:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі. 

Супрунюк Анна, 4 клас, смт. Торчин

Гаврилюк Іоанна, 6 клас, смт. Торчин

Григорій, 1 клас, смт. Торчин