Головна / Публікації / «7 годин до війни»

«7 годин до війни»

Сповідь про війну волонтерки, випускниці СНУ імені Лесі Українки Наталі Чепели, нагородженої медаллю Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета «За жертовність та любов до України»

 

Після довгих пошуків роботи доля привела випускницю історичного факультету Наталю Чепелу до Полтави, де вона з квітня 1913 р. працює в Управлінні Полтавської єпархії УПЦ КП. Дівчинка була діловодом, організовувала паломницькі поїздки до Святої Землі в Ізраїль та по Західній Україні. З початком трагічних подій в Україні під крилом у єпископа Полтавського та Кременчуцького Федора зібрались небайдужі серця, які почали активно допомагати знайомим добровольцям, а згодом і всім іншим військовим. Такими активістами виявились: Олександра Сиротенко (патріотка ще з Майдану, світла та щира людина – з неї, власне, і почалася волонтерська діяльність), Наталія Гранчак (зараз очолює ГО «Команда Небайдужих»), Наталія Святцева (заслужений журналіст України, поетеса), Ольга Цвігуненко (головний редактор полтавської газети «Події та коментарі») і наша тендітна героїня. Так утворився «Полтавський Батальйон Небайдужих», який зараз налічує понад 50 постійних незмінних волонтерів.
– Кожен із нас мав свій напрямок роботи, – розповідає Наталя. – Я впрорядковувала документацію, частково приймала дзвінки від військових, спілкувалась із небайдужими громадянами, які бажали допомогти, а також видавала необхідні речі, обмундирування військовим з нашого, спонтанно створеного, складу. Роботи було дуже багато. Ми практично жили в соборі, де збирали і досі збираємо речі та продукти харчування для наших захисників. Приходили о 8–9 год, а виходили лише о 21–22 год. Працювали без вихідних. Втомлювалися дуже, але ця втома не відчувалася, бо величезне прагнення хоч чимось допомогти стимулювало до цілковитої віддачі справі.
Наші невтомні волонтери почали їздити на схід до військових із продуктами і речами вже з початку червня, коли військові дії активізувалися по всіх фронтах. Я ж не наважувалась аж до початку серпня, оскільки боялась. Боялась не власної смерті чи небезпеки, а те, що не зможу витримати емоційно, дивлячись на змучених чоловіків, які були під постійною небезпекою і вогнем, боялась, познайомившись із ними, пізніше почути про чиюсь загибель. На жаль, досить швидко мої страхи здійснилися...
Уперше поїхала 4 серпня 2014 р. у нещодавно визволений Маріуполь. Завезли хлопцям бронежилети, форму з Німеччини, смаколики та малюнки від найменших полтавчан. Військові (тоді ще добровольці) нас неймовірно радо зустріли, обіймали, як рідних. Дивно спостерігати за людьми, які бачили смерть, – у них зникає якась гордовитість, пихатість, лукавство, інших людей вони сприймають як братів, абсолютно небайдуже ставляться до оточення. Там познайомилась із чудовими хлопцями, серед яких і відомий сотник Майдану Володимир Парасюк, обмінялись номерами телефонів.

 

 

А потім був Іловайськ… Страшне пекло, яке ми всі пережили разом із новими друзями. Вони – там, на передовій, під безперервним вогнем, а ми – в Полтаві, невпинно виконуючи свої щоденні обов’язки і серцем переживаючи за них. Тоді я вперше усвідомила величезну цінність єдиного слова «ЖИВИЙ!» і страшну реальність зі словом «ЗАГИНУВ»… У тому пеклі загинуло багато достойних життя героїв. Серед них і двоє моїх друзів. Після цієї втрати, я зрозуміла, що вже не боюсь.
Щотижня по декілька разів відправляли автівки з продуктами. Почали співпрацювати з волонтерами-українцями, які мешкають у Німеччині. Вони постачали дуже багато речей гарної якості. Ще до початку зими закупили чимало шкіряних рукавиць, бушлатів, комбінезонів, термобілизни, флісових светрів, спальників, валянки, зимові берці, устілки, тобто все, що необхідно аби пережити зиму. Постійно передавали військовим прилади нічного бачення, біноклі, бронежилети, розвантажувальні жилети, рації, тактичні ліхтарі, тактичні окуляри, ліки, аптечки, бандажі (джгути) задля порятунку  життя.
За рік волонтерства я неодноразово відвідала військових у різних місцях зони війни: під Донецьком (Авдіївка, Курахове, Карлівка), під м. Волновахою, у Маріуполі, у Щасті. Улюбленим напрямком було м. Дебальцеве, оскільки саме там перебувало чимало знайомих та друзів.
Мене часто запитують, чи не страшно їхати в такі місця? Скажу чесно:  ні, не страшно! Розуміючи, що наші чоловіки цілодобово перебувають під кулями та «градами», щохвилини ризикують своїм життям, то мої страхи – це ніщо. Звичайно, кожного разу були тривога і думки, що можу не повернутись… Сама дорога є дуже важкою – сім годин до початку зони АТО. Дороги понівечені. Найважчими вони були до м. Щастя. Волонтери жартують: в дорозі водій точно не задрімає. Складно було їхати і через погодні умови: восени густі, як молоко тумани, а взимку жахлива ожеледиця. А враховуючи, що в деяких місцях потрібно гнати авто «на всіх парах», то ситуація ще більш ускладнюється. Один із бійців з вдячності за отриману від нас допомогу зняв фільм «7 годин до війни» про нашу волонтерську організацію.

Часто, коли їдемо до військових, то відвідуємо одразу декілька підрозділів. Так одного разу трапилось, що я зі своїм улюбленим водієм-волонтером Олександром Онищенком провели в дорозі без відпочинку рівно добу. Тоді відвідали 7 підрозділів під Донецьком. Коли поверталися додому, то були страшенно втомлені, але надзвичайно щасливі, що змогли виконати максимум. Після цього нас прозвали «кіборгами». Олександр цілком заслуговує на таке звання, бо їздить безперервно і БЕЗ ВІДПОЧИНКУ вже майже рік! А мені хоч ще далеко до «кіборга», але таким позивним теж горджуся.
Під час поїздок було чимало всього – і цікавого, і небезпечного. Дивні відчуття охоплювали нас, коли проїжджали вздовж мінних полів. З одного боку – красиві, сповнені весняної живої сили дерева і травичка, яка тільки-но почала витягуватись з землі до сонечка, а з іншого – смерть, яка майорить табличками з написом «міни», і звуки вибуху позаду нашого авто…
Потрапляли неодноразово і під обстріли. Вперше таке бойове хрещення я пройшла під Донецьком, коли військові, щоб не лякати нас, запропонували «зайти на екскурсію в бліндаж». Пізніше нам пояснили, що почався мінометний обстріл і задля безпеки ми змушені були перечекати там. Ще одного разу потрапили під Дебальцевим 6 грудня, коли відзначали День Збройних сил України. Тоді ми вирішили привітати наших військових в різних місцях зони війни. Пам’ятаю, як хвилювалась, минаючи останній блокпост, щоб нас пропустили до хлопців. Військовий, що оглядав авто, помітивши моє хвилювання, почав заспокоювати, – «що все буде добре, не бійся!» І яке його було здивування, коли я заявила, що хвилююсь лише через те, що нас можуть не пропустити туди. Повертаючись того дня назад, ми бачили рясні страшні чорні урвища від мін на білому снігу обабіч дороги… 

 

І найбільш відчутним був обстріл 30 січня 2015 р. під Дебальцевим, коли місто було взяте в кільце. Нас усі відмовляли від цієї поїздки: і керівний склад ПБНу («Полтавський Батальйон Небайдужих»), і військові, що знаходились в зоні АТО, і волонтери, які лишалися в Полтаві, і навіть патрульні на блокпостах. Але у наших захисників була вкрай критична ситуація з їжею та водою. Тому ми, надіючись лише на Господа, вирушили на передову. На блокпостах, після декількох невдалих спроб повернути нас назад, люди у формі лише сумно дивлячись нам в очі, бажали: «Нехай вас збереже Бог!» Коли ми виїхали на «Дорогу Життя», з обох боків якої було суцільне поле, почули далекий гуркіт грому. Насправді це було не що інше, як «гради». В салоні авто всі сиділи тихо, певно молились кожен про себе. А водій гнав всі 120 км/год. На дорозі окрім нас та поодинокої військової техніки більше нікого не було. На щастя, ми все-таки добрались до місця призначення. Військові, які нас зустрічали, були настільки вражені нашим приїздом, що декілька хвилин не могли зрозуміти, що час швиденько розвантажувати авто. Проте, ми усі були надзвичайно спокійні, що, можливо, і передалось нашим наймужнішим захисникам. Між залпами встигали навіть пожартувати і поспілкуватись. Декілька разів, після гучного «Команда «Воздух»!!!», ми розбігались по бліндажах та чекали, коли ж закінчиться обстріл. Чесно кажучи, зрозуміти свої відчуття в такі моменти було вкрай важко. Мабуть відчуттів ніяких не було. Тільки думки: «Чи всі встигли сховатись?» Після розвантажування дуже важко було прощатись з хлопцями, оскільки ти розумієш, що сама будеш незабаром в тихому і затишному місті, а вони лишаються тут…у самому пеклі, з жахливою думкою, що ні бронежилет, ні бліндаж можуть не врятувати, якщо снаряд чи міни влучать в такий хиткий захист. Мої тато та мама знали, що я волонтер, але ніколи я не сповіщала, в який день їду. І цікаво те, що мама, відчуваючи на відстані, що я на фронті, телефонувала в найгарячіший момент і запитувала: «Ти в зоні АТО?» І мені доводилось інколи казати неправду…Але вона завжди серцем відчувала, що я в небезпеці. Від’їздили ми напружено. Пригнічувало те, що окрім гучних обстрілів, на дорозі з’являвся густий, білий туман, коли навіть і військової техніки ніде не було видно. Лише було чути як на короткій дистанції від нашого авто щось пролітало з дивними звуками… Не маю жодного сумніву, що тоді відбулось справжнє чудо і ми без будь яких втрат повернулись додому. Після цього дня дорогу перекрили остаточно. Таке враження, що нас супроводжував сам Господь: відкрив проїзд, щоб завезти воду і їжу, а за нами закрив. Далі почались довгі напружені дні очікування, переживання за друзів, що залишились там, страшні повідомлення про загибель знайомих і вже рідних людей, неймовірно щасливі миті зі сльозами радості за тих, хто зміг героїчно вийти зі справжнього пекла…

 

24 березня 2015 р. наші волонтери отримали від Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета медалі «За жертовність та любов до України». Це висока нагорода не лише самим волонтерам, а й усім небайдужим громадянам, які приносили допомогу, жертвували кошти на потреби військових, підтримували самих волонтерів. Але медаль – це не кінцева мета волонтера, це лише утвердження в тому, що ти на правильному шляху. А найбільша нагорода кожного з нас – це вдячні очі і радісна посмішка кожного військового, якому зміг хоч чимось допомогти. Всі наші медалі, грамоти, визнання і слава – саме там, на передових, з автоматами в руках. Якби це розуміли люди, яким байдуже до війни, якби це усвідомили ті черстві «мішки з грошима», які розпоряджаються долею наших хлопців. Немає нічого ціннішого за розуміння того, що ти зміг своїм, хай навіть маленьким внеском, врятувати життя людині! Слава Україні!»

 

 

 

 

Записала Лариса Понєдєльник